ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦIЯ

Розповідь кіровоградського військовослужбовця, який повернувся з того світу

Розповідь кіровоградського військовослужбовця, який повернувся з того світу

Шрами цього симпатичного хлопця нагадують: він був там, звідки не всі повертаються. У січні медики лікарні імені Мечнікова в Дніпропетровську боролися за Дмитра Слюту й сподівалися – витягнуть з того світу. Коли Дмитро опритомнів, то ледь не нашкодив собі, бо рвався, як він думав, з полону. Насправді ж був обплутаний трубками й не міг розмовляти…

Дмитра кілька тижнів лікували у Кіровоградському обласному госпіталі ветеранів війни. Про мир, зброю та важке випробування для народу країни ми говорили саме там. Зараз Діма – в Одесі, проходить у госпіталі комісію.

Ось короткі факти від волонтерки Наталі Салімової: «Дмитро Слюта захищав наш спокій, але трапилася біда. У січні Дмитра тяжко поранило в зоні АТО. Він бореться зі смертю, потрібна операція й не одна. Не будьмо байдужими, допоможемо нашому захиснику!»

Цей сигнал з номером банківської картки розлетівся по соц-мережах, газетах. Незабаром Наталя відвідала Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Мечникова, «нашого земляка, нашого Героя Слюту Дмитра, якого було тяжко поранено 3 січня. Перемир’я….7.62 в груди… Дуже вдячна медперсоналу, завідувачу реанімації, дніпропетровським волонтерам, нашим кіровоградцям. Друзі, потрібна плазма крові». І цей заклик знайшов десятки відгуків. Завдяки ініціативі колективу газети «Діалог», кошти на складне лікування поранених в АТО бійців з Кіровоградщини, в тому числі й для Дмитра, зібрали на благодійному заході.

Боєць 28-ї бригади про все це дізнався згодом. І був вражений – стільки людей об’єдналися заради того, щоб він жив! Стільки людей жертвують хто скільки може, здають кров для того, щоб ставити на ноги поранених. Люди не розділяють захисників на земляків та чужих.

То як же там, на лінії фронту? Про це Дмитро розповідає скупо, та за тими словами - стримані чоловічі емоції: «Я служив в армії кулеметником, й коли отримав повістку, знав, що мене чекає. Але службу в мирний і воєнний час не порівняти. Знаєте, у новинах не показують навіть половини жахів війни. Може, це й правильно…Адже телевізор дивляться мами, дружини, сестри, діти тих, хто воює на Донбасі.

У мене й моїх побратимів багато розчарувань в керівництві армією, загалом державою. Адже хто опікується військовими? Волонтери. Ми сварилися з комбатом через форму, бо вона зношувалася ще на полігоні. А коштує чимало. Особливо діставала команда «спостерігати». Рвалися ж – наступати. А техніка? Три БМП були ще в Афганістані. Виходило, що проти танків треба йти з автоматами. А противник влаштовує засідки, щедро поливає наші позиції вогнем…Та навіть з нашою технікою можна воювати. Необхідні грамотне командування, військова тактика й продумана стратегія.

Бійцям треба поважати командирів. Без цього ніяк. Але ж за всі роки незалежності армії в Україні як бойової сили фактично не було. Виявилося, що й бомбосховища у нас занедбані. Після цієї війни, дуже сподіваюсь, будуть великі зміни: у  плані військової підготовки, діяльності  військових кафедр у вищих навчальних закладах, допризовної підготовки школярів. Звісно, це не робиться за кілька місяців. Тому тільки критикувати владу не можна. Керувати країною під час війни надзвичайно відповідально. Переконаний: міцна армія – запорука миру. На сусідські стосунки між країнами й символічні кордони розраховувати не варто».

Чи допомагають нашим бійцям листівки, звернення, обереги які передають на фронт – зроблене жінками, дітьми? Дуже! – запевняє Дмитро. Особливо дитячі листи. Він постійно носить жовто-блакитний плетений браслет та хрестик.

Що відчуває тяжко поранений, розуміючи, що його можуть не довезти до лікарні? «Ми потрапили в засідку, нас обстрілювали, але хлопцям треба було дотягти техніку до нашого посту, - ділиться Дмитро. - З обох боків бронежилета у мене висіли гранати. Перша думка – вибухнуть чи ні? Затримав дихання…Тихо. Значить, є шанс. Мене везли до найближчого містечка, я стікав кров’ю, але був при пам’яті. В такі хвилини ДУЖЕ хочеться жити!» (Йдеться про Курахів поблизу села Новомихайлівка Донецької області).

…На лікарняному ліжку бійцю наснилося: поряд стоять двоє в білому й протягують трубку: дихай! Колись від досвідченого лікаря я почула: «Реанімацію на «п’ятірку» знає тільки Бог». Медики та янголи-охоронці Дмитра гідно склали іспит. Тепер він хоче передати на фронт свій бронежилет. Мовляв, чого пропадатиме? Тим більше, виявився щасливим.

-Мама не знала, що я в АТО, бо в неї тиск, їй не можна хвилюватися. Тому я казав, що проходжу підготовку на полігоні. Побачив маму та мою дівчину в госпіталі Дніпропетровська… Отут і розкрилася версія про «полігон»…Виявилося, що я десять днів був у реанімації, що до лікарні мене доставили вертольотом. Коли отямився, виривався, хотів бігти, вирішив, що потрапив у полон…Персоналу довелося мене міцно зв’язати.

Дмитру потрібно пройти курс реабілітації. Вже зараз можливості шукають лікарі та волонтер Наталі Салімова. Як варіант – Польща, Західна Україна. Треба звикати жити з численними шрамами, частково врятованою легенею, тренуватися. Про куріння варто забути назавжди. А от плавати дуже корисно.

Віримо, що великі справи й досягнення у Діми – попереду. Робота, сім’я, діти. Насамкінець він сказав: «Я не збирався «косити» чи «відмазуватися». Був тяжко поранений, але в мене чиста совість. Війна – це жахливо і водночас ми згуртувалися, здружилися. Мій батальйон – як друга родина. Зараз хлопці кличуть – приїзди, тільки вже не як боєць. Частинка ж мене залишилася там…Тепер маю багато нових друзів, і це люди, в яких впевнений на всі сто».

Серед таких – і лікарі з Донбасу, Дніпропетровська, Кіровограда. Дмитро дякує всьому колективу обласного госпіталю для ветеранів війни за чуйне ставлення до пацієнтів, професійність, підтримку. Насамперед завідуючому хірургічним відділенням Володимиру Рурі.  На кінець лютого в госпіталі  вже пролікувалося 350 учасників АТО. А якщо рахувати тих, хто лікувався амбулаторно – то більше півтисячі.

- Які вони, ці пацієнти? – запитую головного лікаря Геннадія Сябренка. 

- Особливі. Тут стільки справжніх емоцій, тут стільки історій – хоч пиши документальну книгу чи знімай фільм…Ми живемо у важливий час народження нової нації. Усі ці люди – справжні, щирі. Тому у нашому закладі двері не зачиняються – приходять творчі колективи, багато дитячих, дають концерти учні музичних шкіл. Госпіталь давно став концертним майданчиком для хору «Ветеран», багатьох мистецьких колективів. Просто ми цього не афішували. А тепер малюнками, піснями, музикою намагаються розрадити молодих пацієнтів. У нас вдячні слухачі.

…Діма згадує про страшні події й посміхається, ніби переказує сюжет фільму, ніби це не про нього. Саме завдяки таким чоловікам Україна підніметься. Виросте, каже Дмитро. Таких, як він, довела ця війна – у країні сотні. 

1333 0
НОВИНИ


Loading...